Примітка

Ціна війни проти України: рахунок для росіян

У попередній публікації ми спробували оцінити, наскільки може вистачити росії грошей вести війну проти України і як влада європейських країн, уникаючи рішучих дій щодо обмеження постачання нафти і газу з рф, змушує європейців платити подвійну ціну за воєнну агресіє рф проти України. 

А яка економічна ціна для росіян?

Інститут народногосподарського прогнозування Російської академії наук (ІНП РАН) озвучив прогноз щодо стану економіки рф у 2022 році, результати якого свідчать про виразний вплив санкцій на макроекономічні показники рф. Експерти наголошують, що посилення торговельних обмежень зі сторони країн Заходу дуже сильно вдарить по російській економіці, а переорієнтація потоків на країни Сходу не буде швидкою: у 2021 р. на країни, що вже запровадили санкції стосовно рф, припадало 56% російського експорту товарів і послуг та 50% — імпорту. У той час як експорт та імпорт до країн ЄАЕС, Китаю та обмеженого кола т.зв. «дружніх країн» становив 29% та 37% від загального експорту та імпорту відповідно.

За оцінками експертів ІНП РАН, основні макроекономічні показники у 2022 році можуть бути наступні:

  • $130 млрд скорочення експорту;
  • $185 млрд скорочення імпорту;
  • 95 рублів за долар — середній курс;
  • на 14,2% впадуть доходи від підприємницької діяльності;
  • на 7,5% знизяться зарплати поза бюджетним сектором (у бюджетному залишаться незмінними);
  • на 12,5% знизиться дохід від власності;
  • на 6,7 млн. осіб зросте кількість безробітних, у тому числі 2,4 млн. внаслідок скорочення експорту і 4,3 млн. – від скорочення виробництва через розрив виробничих ланцюжків;
  • на 11,3% — падіння ВВП у базовому сценарії, з яких близько 3,5% зумовить скорочення імпорту.

На сьогодні це найбільш детальний прогноз з існуючих і його можна назвати середньозваженим у палітрі оприлюднених представниками економічного блоку влади та експертами прогнозів. Зокрема, щодо падіння ВВП протягом тижня маємо такий діапазон оцінок від представників влади та економістів рф :

Одним з визначальних факторів впливу на темпи розвитку  російської економіки є рівень інфляції. Центробанку рф, за підсумками року, очікує на інфляцію в діапазоні 18-23%. За даними Росстату, зараз рівень інфляції в річному вираженні досяг позначки 17,6% — максимум з 2002 року. Експерти Центру макроекономічного аналізу і короткотермінового прогнозування очікують до 20% у річному вимірі за результатами квітня. Як зазначила 29 квітня Е.Набіулліна, основним чинником високого інфляційного тиску є падіння пропозиції, спричинене зростанням витрат компаній на зміну логістики, імопртозаміщення, розбудову технологічних процесів та коригування бізнес-моделей. 

Що це все означає для пересічного громадянина рф?

  1. Падіння доходів. Тобто, в середньому на 10-11% скоротяться доходи бюджету, бізнесів і громадян — в т.ч. зарплати і соціальні виплати.

На днях міністр фінансів рф Антон Силуанов підтвердив, що закладеного на 2022 рік профіциту бюджету (1,1% ВВП) не буде, перевищення витрат над доходами федерального бюджету 2022 року становитиме щонайменше 1,6 трлн рублів, тобто з дефіцитом близько 1% ВВП. Основною причиною дефіциту є «антикризовий пакет» уряду, який оцінюється в 4 трлн. рублів, і він є основною причиною дефіцитного бюджету. Продовження росією війни проти України та запровадження нових санкцій зі сторони партнерів України, очікувано, призведе до збільшення цих витрат. Оскільки російський мінфін оголосив, що не планує залучати кошти на ринку облігацій федеральної позики, основними джерелами додаткових видатків на фінансування дефіциту стануть бюджетні.

На переконання старшого викладача Фінансового університету при уряді рф Олександра Сперкача, сума дефіциту у 1,6 трильйона рублів є дуже оптимістичним сценарієм в умовах продовження війни. Експерт переконаний, що витрати на її продовження та видатки на захоплені Росією території України навряд зможуть бути компенсовані навіть у випадку збереження поточних надприбутків від експорту енергоносіїв. Російський економіст Сергій Храпач зазначає, що у 2022-2023 році зростаючий дефіцит бюджету у першу чергу зумовить відчутне скорочення соціальних витрат. Ціну агресії Кремля відчує на собі кожен громадянин рф, оплативши її падінням рівня життя і добробуту.

  1. Економічна і технологічна відсталість.

Наслідки спаду даватимуться взнаки тривалий час: не складно порахувати, що у разі зростання ВВП рф у наступні роки в середньому на 1,5% на рік, росія потребуватиме 7-8 років для повернення до довоєнних темпів розвитку. Схожі оцінки висловлюють і російські експерти. Але це якщо рахувати суто математично і за умови подолання росією обмежень для відновлення економіки. За оцінками доктора економічних наук, керівника відділення макроекономіки та моделювання регіональних систем Центрального економіко-математичного інституту РАН Олени Устюжаніної, можливі три варіанти відновлення економіки рф до докризового рівня в умовах санкцій:

  • налагодження імпорту Росією через треті країни — наслідком стане подорожчання як самого виробництва через розбудову логістики, так і кінцевих товарів;
  • розвиток власних імпортозамісних технологій без можливості альтернативного імпорту — потребуватиме щонайменше 5-7 років інтенсивних видатків з бюджету для стимулювання російського виробника;
  • компромісний варіант — послаблення санкцій і поступовий розвиток імпортозаміщення.

На даний момент кон’юнктура сприяє розгляду першого варіанту як основного. Аналіз економічної активності рф на міжнародному треку свідчить, що росія активно намагається домовлятися з країнами Азії, насамперед Китаєм, Індією, Туреччиною, та країнами ЄАЕС про:

  • налагодження нових та інтенсифікацію існуючих логістичних маршрутів, насамперед морських, зокрема знаходження нових хабів замість недоступних тепер росії портів ЄС;
  • розширення присутності російської продукції на ринках цих країн, зокрема вивільнених внаслідок запроваджених санкцій обсягів експорту продукції металургійної, нафтогазовидобувної, вугільної, машинобудівної та сільськогосподарської промисловості;
  • створення спільних підприємств та використання інших схем обходу санкцій для отримання за посередництва цих країн підсанкційних комплектуючих та продажу продукції російського (спільного) виробництва до «недружніх» країн;
  • знаходження механізмів забезпечення безперебійності розрахунків по експортно-імпортним операціям між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності рф та «дружніх» країн (зокрема, через організацію дво- та багатосторонніх клірингових схем і обхід використання SWIFT через долучення іноземних фінустанов до системи швидких платежів ЦБ рф).

Ефективність реалізації цих заходів оцінювати на даний час зарано, оскільки суттєвих зрушень за ними, окрім декларативних заяв російського керівництва, поки не відбулось.

Натомість, за даними Росстату, відбувся виражений спад у обробній промисловості, особливо у таких галузях як виробництво автотранспортних засобів (-55%), випуск автомашин та причепів (-45,5%), залізничних локомотивів та рухомого складу (-25%), електричного обладнання (-18%), гумових виробів (-13%). Суттєвий негативний вплив санкцій виявився на фінансовий сектор, хімічну промисловість, високі технології і сферу ІТ. Тобто, мілітаризм російського керівництва завдав удару насамперед по тим напрямкам, які є драйверами розвитку провідних держав і суспільств, оскільки забезпечують якісну зміну умов діяльності та рівня життя. Динаміка розвитку цих галузей потребує невпинного розвитку і вдосконалення, висококваліфікованої робочої сили, міжнародної кооперації.

Відставання у цих сферах оцінюється не тільки тим, скільки років потребуватиме вихід на показники початку 2022 року за обсягами виробництва та заміщенням імпорту аналогами, а втраченим за ці роки прогресом. З кожним роком розрив між росією, обмеженою від обміну сучасними технологіями і науковими знаннями, та провідними державами збільшуватиметься експонентно.

Російські чиновники звітують про високі показники імпортозаміщення, проте який сенс у заміщенні навіть 98% виробничих потужностей, якщо 2% з них припадатиме на складні мікроконтролери іноземного виробництва, без яких зупиниться все виробництво? І які росія, в умовах зростаючого відтоку інтелектуального капіталу та деградації науково-технічного співробітництва, навряд зможе імпортозамістити в середньостроковій перспективі.

При цьому ставка російської влади на галузі добувної промисловості, зокрема нафтогазовидобувну та виробництво мінеральних добрив, як основний драйвер швидкого економічного відновлення, лиш посилюватиме «ресурсне прокляття» країни.

Тож про що в підсумку говорять абстрактні, на перший погляд, економічні показники розвитку держави і окремих галузей промисловості рф?

Про те, що війну Кремля проти України доведеться оплачувати кожному громадянину росії не тільки поточним падінням рівня життя — але і своїм майбутнім.

Майбутнім, в якому поступальний економічний розвиток вже зараз замінюється на намагання наздогнати вчорашній день.

Майбутнім, яке замість візії починає будуватися на «альтернативній історичній реконструкції» в економіці.

Майбутнім, в якому через кілька років громадяни радітимуть «новим досягненням» того, що ще вчора було нормою життя.

Також прочитати про зміст і вплив санкційної політики можна у статті: “Санкційна політика – зброя акумулятивної дії“.

Олексій Харченко

експерт Інституту інформаційної безпеки, для “Української лінії”

Санкційна стратегія – зброя акумулятивної дії

6 квітня США, ЄС і країни G7 узгодили запровадження заходів, спрямованих на «підвищення економічних наслідків режиму путіна від вторгнення в Україну».

8 квітня Рада ЄС запровадила два пакети санкцій у відповідь на воєнну агресії російської федерації — економічні санкції та обмежувальні заходи щодо 217 фізичних і 18 юридичних осіб, до персональних санкцій долучилася й Велика Британія.

Також 8 квітня запровадили нові санкції щодо рф та білорусі США.

Разом із тим, у публічному дискурсі продовжують періодично фігурувати тези щодо неефективності запроваджених стосовно росії самої теми «санкцій».

Відкинувши відверто пропагандистські матеріали рф, спробуємо оцінити, чи досягають мети вжиті партнерами України заходи впливу на росію в економічному вимірі.

Continue reading

Школа політичних студій, в якій би я повчився

Зараз існує багато навчальних закладів, багато шкіл, які пропонують “стати крутим політологом”.

Маючи певний досвід, єдине що я можу сказати – тепер знаю, які знання варто отримати політологам.

На жаль, я ще не зустрічав навчальну програму, де б доволі докладно і практично-орієнтовано розкривалися б нижче наведені проблеми. Якщо ви таку знаєте, або схожу, в  Україні – скажіть, буду вдячний (внизу посилання для коментарів). Дякую!

І власне, короткий опис такої школи

На моє переконання школа політичних студій має враховувати наступні блоки:

sociol.unimi.it

Чому саме політична філософія?

Політична філософія розглядає суть політичних явищ і процесів, ідеологічну складову. Тобто, саме політична філософія відповідає на питання: навіщо потрібне політика, навіщу суспільству держава, якою має бути держава, які задачі вона має виконувати. В узагальненому вигляді, політична філософія досліджує ідеологію, як те, що об’єднує відповіді на питання щодо: держави та її ролі в суспільстві, політичних відносин у суспільстві, мети розвитку суспільства тощо.

Отже, політична філософія – це ключ до розуміння що відбувається в житті суспільства, де проблеми і які є можливості на них відповісти. Політфілософія – відповідає на питання: якою має бути суспільна організація та куди з такою політичною організацією суспільства можна прийти в майбутньому.

Чому саме політична економія?

Для того, щоб побудувати успішне суспільство, воно має відповісти на питання, яким чином має бути організована праця, джерела доходів, яким чином вони мають розподілятися в межах суспільства, щоб таке політичне суспільство (умовно, держава) була стійкою та успішною.

Саме на ці питання і відповідає політична економія:

1) який рівень соціально-економічного достатку є бажаний;

2) за якої суспільної організації він може бути досягнутий;

3) якою має бути економічна модель, щоб задовольнити потребу в такому рівні соціально-економічного достатку;

4) які чинники впливають на політико-економічну діяльність акторів, що зумовлюють вірогідність встановлення тієї чи іншої соціально-економічної моделі.

Простіше кажучи, політична економія відповідає на питання – якою має бути організація суспільства (модель), щоб вона була економічно ефективною.

Проблема сучасного українського (та й не тільки) суспільства полягає в тому, що економісти вираховують можливий добробут, виходячи з поточної ситуації – що ми можемо досягти, виходячи з того, що маємо. Але така постановка питання не може дати відповідь на питання – чи можливо мати кращий добробут за той, що маємо? На це питання як раз відповідає політична економія, ставлячи питання інакше: що потрібно зробити, щоб досягти бажаного добробуту.

Чому саме політична психологія / політична поведінка?

Знаючи природу політичної організації та взаємозв’язок між бажаним добробутом і економічною ефективністю, лишається питання: чи достатньо лише знання про ці речі, щоб створити подібну соціально-політичну організацію? Насправді – ні.

Адже те, якою буде політична організація суспільства визначається в першу чергу тим, яким чином люди роблять вибір на користь тієї чи іншої ідеї.

Яким чином робиться такий вибір, що на нього впливає, які наслідки цього вибору і покликана відповідати політична психологія разом із суміжними напрямами.

Чому саме політичний (нео-/новий)інституціоналізм?

Цей міждисциплінарний підхід відповідає на питання, які інститути в суспільстві існують та які задачі виконують, які соціальні зв’язки існують в суспільстві, як поводяться люди в них тощо. Тобто, які є об’єднання людей, чому саме такі, як вони між собою взаємодіють.

Чому саме політичний маркетинг?

Політичний маркетинг відповідає на питання – яким чином сформувати свою ідею політичної організації суспільства / вирішення конкретної проблеми, яким чином переконати людей, що саме ця версія є найкращим варіантом, отримати їх підтримку, якою має бути організаційна сторона кампанії тощо.

Політичний маркетинг відповідає за технологічний аспект політичної діяльності: створення політичного продукту, створення політичної організації, просування цього продукту та організації.

Формат:

3 зустрічі по кожній темі:

1) вступ – загальний огляд + рідер (мінімально необхідна література з проблематики);

2) Методологія аналізу / дослідження проблематики + приклади + рідер + завдання;

3) Захист завдань.

5 тем – 15-30 зустрічей (у залежності від обсягу викладу) + дослідницький проект разом з менторами школи.

Можна вільно використовувати, але обов’язково посилайтесь на цю сторінку – мені буде приємно 🙂 

Обговорити 

в Facebook

в Google+ 

Мер та його команда – методологія вибору

Спочатку я хотів дати відповідь: “кого обрати Київським міським головою?”. А потім зрозумів, що це не головне, головне – сформувати методологію вибору.

Питання “кого обрати” – фіксує актуальність, класичний вираз Леоніда Кравчука “маємо, що маємо”, а відтак – безглузде, бо не дає перспективи розвитку. Методологія ж вибору – навпаки, задає ціннісні орієнтації, спонукає кандидатів до розвитку, а таким чином, задає перспективу.

Отже, як я буду обирати?

Дізнаюся, що взагалі обирається – компетенції та регламенти 

Це можна дізнатися в таких законах:

Регламенти:

Київської міської ради

Київської міської державної адміністрації

Огляну, хто є кандидатом на посаду Київського міського голови та до Київської міської ради 

Наразі, це 19 кандидатів на посаду Київського міського голови та 35 політичних партій до Київської міської ради. Більше подробиць у цій спільноті в ФБ “Вибори до Київради“.

За моїм припущенням, краще, коли команда одна – тоді чітко видно, хто за що несе відповідальність. Але це не обов’язково.

Для цього складу таблицю:

1. Посадові обов’язки

2. Підтвердження кваліфікації (мені дуже подобається підхід Європейської комісії – Annex G, professional capacity):

  • що вже було зроблено: рік, назва (тема), проблема, спосіб вирішення, результат, статус, посилання тощо; 
  • що робиться – за тим самим підходом; 
  • що планується зробити – це і є програмні засади (напрямки): 
  • чому він важливий:  що спричиняє, що буде, якщо його не вирішити; 
  • бачення вирішення;
  • очікувані результати;

3. Проектна команда (їх резюме відповідності поставленим задачам: той самий критерій, що й для кандидата в мери, див. Annex G, ссилка на соц.мережі);

4. Мотиваційний лист (пояснення, чому саме цьому кандидату це вдасться)

5. Система зв’язку із кандидатом 

6. Представленість в районах (за аналогією)

Щодо оцінки програм 

Мені б дуже хотілося бачити, що кандидати не просто вирішують проблеми міста, а дивляться на глобальні контексти.

Індекси – дуже корисна штука, яка дозволяє виміряти “що є” та оцінити “що стало”, тобто, визначити ефективність роботи.

Існує багато індексів: 

Liveability Ranking and Overview EIU:

  • Стабільність  – 25%: криміногенна ситуація, тяжкі злочини, можливість терору, загроза військового конфлікту, загроза громадських конфліктів / безпорядку;
  • Охорона здоров’я – 20%: доступність охорони здоров’я (приватної), її якість, доступність комунальної охорони здоров’я, її якість, доступність спеціалізованих ліків, загальний рівень (рейтинг Світового банку);
  • Культура та екологія – 25%: вологість, дискомфорт клімату, вівень корупції, соціальні чи релігійні обмеження, рівень цензури, забезпеченість спортом, рівень культурного розкитку, забезпеченість продуктами харчування, забезпеченість продуктами споживання;
  • Освіта – 10%: доступність приватної освіти, її якість, якість комунальної освтіи (Світовий банк); 
  • Інфраструктура – 20%: якість доріг, якість громадського транспорту, якість міжнародного сполучення, якість ЖКГ, якість забезпечення енергоресурсами, якість водопостачання, якість телекомунікаційних зв’язків. 

2014 Quality of Living Worldwide City Rankings – Mercer Survey: 39 факторів, 10 категорій:

  • Політичне та соціальне середовище: політична стабільність, криміногенне становище, захист правопорядку тощо;
  • Економічне середовище: регулювання обміну валют, банківські послуги;
  • Соціокультурне середовище: доступність медіа та цензура, обмеження особистих прав і свобод;
  • Система охорони здоров’я: медичне забезпечення, інфекційні захворювання, забруднення повітря, організація системи каналізації та очищення, організація утилізації сміття тощо;
  • Школи та освіта: стандарти та можливість отримання міжнародної освіти;
  • Громадські служби та транспорт: електрика, вода, громадський транспорт, сполучення тощо;
  • Відпочинок: ресторани, театри, кінотеатри, спорт і дозвілля тощо;
  • Споживчі товари: доступність їжі / товарів щоденного споживання, машини тощо;  
  • ЖКГ: оренда будинків, утримання будинків, меблі, сервісні служби;
  • Природне середовище: клімат, природні катастрофи. 

Monocle’s Most Livable Cities Index, критерії (також корисне інтерв’ю головного редактора):

  • безпека / криміногенне становище;
  • міжнародне сполучення;
  • клімат; 
  • якість архітектурних споруд;
  • громадський транспорт;
  • толерантність, охорона природного середовища;
  • урбаністичний дизайн;
  • умови ведення бізнесу;
  • про-активність міської політики;
  • охорона здоров’я. 

Автор The 21st-Century City special report журналу Forbes, назвав такі критерії: “сприяння можливостям для розвитку, місце, яке привертає увагу амбіційних мігрантів, родин та підприємців. Таке місто має розкривати потенціал, сприяти соціальній мобільності. Амбіційні люди – конкурентні. Такими містами свого часу були – Рим, Багдад, Амстердам, Лондон, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Шанхай, Мумбаї.  Тому існує різниця між урбаністичними, добре організованими містами, як Цюріх, Відень чи Копенгаген та сучасними передовими містами. Для таких міст більше підходить назва «контрольованих» або ж «урівноважених». Мир та спокій – це дуже важливо, але це не те, що зумовлює глобальні культурні чи комерційні зміни. Зростання та зміни виникають там, де змішується локальне населення з мігрантами, а не туристами…Сучасні міста мають визначати майбутнє.”

Крім того, можна також брати до уваги і загальні міжнародні індекси: 

  • Human Development Index (ООН): прогноз середньої тривалості життя при народженні, рівень грамотності дорослого населення і сукупна частка учнів та студентів; рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення при паритеті купівельної спроможності. 
  • Happy Planet Index: “суб’єктивна задоволенність життям” х “прогнозована тривалість життя” / “екологічний слід”

Можна застосовувати й інші індекси, але головне, обґрунтування їх використання.

Звісно, це індивідуальний підхід, але мені здається, якщо уніфікувати його – можна досягти змагання не “хто красивіший чи краще говорить”, а “хто що реально хоче та може зробити”, себто перевести змагання від обгорток до креативності ідей та бачення майбутнього.

Обговорімо: 

в Facebook

в Google+

Сутність та основні типи реформ соціальної держави

Харченко О. Сутність та основні типи реформ соціальної держави / Харченко Олексій // Шевченківська весна, матеріали Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. К.: Логос, 2013. – Вип. ІХ, ч.2 – С. 408-411

Як зауважує М.Пауелл, за довгий період функціонування, соціальна держава перебувала в кризі, під загрозою, у перехідному стані, реконструкції, реформування, відкату, трансформації і навіть демонтажу [1]. Проте, не зважаючи на тривалий час функціонування соціальної держави, досить існує проблема не лише теоретичного визначення реформування соціальної держави, але й практичної реалізації даних реформ і підходів до їх оцінок.

Політика «скорочення» соціальної держави відрізняється від політики «розширення» [2]. Політичні актори більше не можуть використовувати кредит довіри (claim credit), вдаючись до програм розвитку соціальної держави. Натомість вони потенційно будуть звинувачені виборцями за зменшення популярних програм соціального захисту. Політичні партії правого спектру більше не можуть застосовувати лозунги про скорочення необхідність «відкату» від соціальної держави, оскільки як ідеологічні супротивники, так і прибічники, встигли звикнути до соціальних програм. Також не набагато краща позиція у партій лівого спектру, оскільки їм необхідно реалізовувати економічно обґрунтовану політику «скорочення» соціальної держави, але разом із тим не віддалятися від своєї ідеологічної традиції, зокрема підтримки розвитку соціальної держави. Таким чином, політичні актори опиняються перед вибором – вдаватися до реформ, чи ні.

Варто зазначити, що політичні актори, які стоять перед подібним вибором опиняються в ризиковій ситуації, яка проявляється в можливій втраті електоральної підтримки. Враховуючи, що уряди – це основні політичні актори в соціальній державі та єдині інституціональні актори, які мають повноваження щодо проведення реформ, вони завжди мають вирішувати питання: піти на ризик чи утриматися від них. Крім того, необхідно враховувати, що популярність реформ залежить від їх можливого ефекту на виборців.

Автори, які розглядають питання реформування соціальної держави, як правило зосереджують свою увагу здебільшого на непопулярних реформах, які ототожнюються з політикою «скорочення» соціальної держави [3]. Уряди опиняються у складній ситуації, коли їм доводиться обирати непопулярні реформи у часи «жорсткої економії» (austerity measures), вони фактично «затиснуті між Сцилою невмілого економічного управління та Харибдою демонтажу соціальної держави» [4].

Оскільки урядова політика безпосередньо вливає на всіх виборців, а уряди – залежать від електоральної поведінки громадян, для виявлення такого впливу скористаємося теоремою медіанного виборця. Модель медіанного виборця, що описує момент електоральної рівноваги, дозволяє виявити ефект, який здійснює реформування соціальної держави на виборців, та спричиняє зміну вподобань виборців у порівнянні з їх попереднім вибором. Отже, враховуючи, що медіанний виборець – це такий виборець, по відношенню до уподобань якого, половина решти виборців віддає перевагу меншому значенню, а інша половина – більше значення тої величини, яка визначається шляхом голосування [5]. У нашому випадку, такою величиною виступає перерозподіл видатків бюджету на програми соціального захисту та забезпечення.

Таким чином, непопулярні реформи – це ті зміни в урядовій політиці, які негативно впливають на підтримку уряду медіанним виборцем. Подібні реформи зазвичай розуміються як отримання втрат виборцем, без наявності зрозумілих, чітких та короткострокових переваг [6]. Наприклад, введення більш жорстких вимог отримання соціальної допомоги внаслідок збільшення рівня інфляції, а також індексація допомоги з урахуванням рівня інфляції, а не заробітної плати. Загалом, це ті реформи, які, як правило, застосовуються у межах політики «жорсткої економії» (austerity measures) – підвищення пенсійного віку, зменшення послуг, які надаються в межах програми соціального медичного страхування та інші. У свою чергу, «нейтральні» реформи, навпаки, це ті зміни в урядовій політиці, які здійснюють а ні позитивний, а ні негативний вплив на медіанного виборця. Прикладом таких реформ може бути політика «активації» – збільшення витрат на політику активного ринку праці (active labour market policies – ALMPs), яка має лише прямий вплив на відносно малу групу виборців (здебільшого, на безробітних), і, як наслідок, майже не впливає на медіанного виборця. Крім того, політика активного ринку праці має широку підтримку, оскільки більшість виборців віддають перевагу активним соціальним програмам.

Враховуючи, що політика активного ринку праці досить популярна, її можна було б віднести до популярних реформ. Проте, не зважаючи на те, що медіанні виборці швидше погоджуються, що безробітні мають отримати час та можливість покращити свої здібності та отримати нові знання замість отримання соціальної допомоги; вони також швидше погоджуються, що політика урядів має бути направлена на швидке отримання роботи безробітними, навіть якщо вона не досить гарна за їх попередню.

Отже, можемо зробити висновок, що «нейтральні» реформи – не тотожні популярним реформам, оскільки останні спричиняють позитивний ефект на велику групу виборців, у тому числі медіанних, що дуже складно досягається у випадку реалізації політики «скорочення» соціальної держави (welfare state retrenchment).

Раніше вважалося, що уряди вдаються до реалізації непопулярних реформ лише у випадках, коли обставини (інституціональна конфігурація) дозволяє це зробити. Такий підхід ґрунтується на припущенні, що непопулярні реформа соціальної держави мають більший ризик, ніж утримання від реформ. У свою чергу, щоб перевірити дане припущення, з’ясуємо сутність політичного ризику. Ми визначаємо політичний ризик як можливість настання події (електоральних втрат) у разі здійснення відповідної дії (реформ) та настання негативних наслідків (втрата влади, заміщення в уряді). Оскільки обидві можливості та їх вплив досить високі – реформування соціальної держави можна визначити як ризиковану.

Проте, як засвідчують останні дослідження, багато урядів уникають негативних електоральних наслідків за скорочення програм соціальної підтримки [7]. Автори доводять, що виборці негативно ставилися до урядових партій лише у випадку, якщо предметом реформування були найбільш відчутні та важливі питання, що ставали основним об’єктом політичної кампанії. Але варто звернути увагу, що оскільки урядові партії не можуть передбачити, чи стане проблематика соціальних програм визначальним предметом політичної кампанії, ризик впровадження реформ соціальної держави також лишається високим.

Існує два чинники, що підсилюють ризик непопулярних реформ. Перший – відсутність соціально-економічного поліпшення внаслідок реалізації реформ. Варто зазначити, що економіста сумніваються, що уряди капіталістичних країн спроможні контролювати економіку країн. Таким чином, якщо уряди впроваджують непопулярні реформи, які не приносять економічного результату (наприклад, зниження рівня безробіття), вони можуть бути звинувачені виборцями не лише за реалізацію непопулярних заходів, але й за те, що не змогли вплинути на соціально-економічне становище країни. Другий чинник – це негативне упередження виборців (negativity bias). Як наслідок, виборці більш чутливі до того, який ефект від урядових програм вони відчули, ніж до того, що було зроблено для них. Негативне упередження передбачає, що якщо реформи призводять до прийнятних соціально-економічних наслідків, уряди можуть бути негативно оцінку виборцями за реалізацію непопулярних заходів. На противагу цьому, електоральна підтримка за успішну реалізацію соціально-економічних перетворень залишається низькою.

У результаті, політичні партії, які претендують на формування урядів швидше будуть уникати впровадження непопулярних реформ соціальної держави, чи вдаватися до тактик уникнення негативних політичних наслідків (blame avoidance). Деякі з цих стратегій передбачають усунення від прийняття політичних рішень, переносячи відповідальність за наслідки впровадження реформ місцеві органи влади (наприклад, за скорочення програми соціальної допомоги). Проте, навіть якщо політичним акторам вдається уникнути відповідальності за впровадження реформи соціальної держави, вони мають подолати інституціональні складнощі, щоб реалізувати реформу.

Але як засвідчують дослідження, впроваджені не впливають кардинально на характер соціальної держави. Відтак, якщо реформи відбуваються у межах одного типу соціальної держави, наприклад, ліберальної моделі, то більшість реформ не будуть направлені на зміну даної моделі. Лише в окремих випадках можна вести мову про радикальну зміну ідеального типу соціальної держави.

Необхідно також звернути увагу, що непопулярні реформи реалізовують урядові партії, не залежно від належності до ідеологічного спектру. Проте, як свідчать останні дослідження, урядові партії вдаються до «нейтральних» реформ лише у випадках поліпшення соціально-економічної ситуації, або зміцнення електоральних позицій партії. Крім того, політичні партії лівого спектру більш схильні до реалізації «нейтральних» реформ.

Отже, на сучасному етапі розвитку соціальної держави можна стверджувати, що політичні актори реалізовують реформи двох типів – непопулярні та «нейтральні». Непопулярні реформи це ті, наслідки реалізації яких або негативно впливають безпосередньо на виборців, або не спричиняють поліпшення соціально-економічної ситуації. У свою чергу, «нейтральні» реформи – не здійснюють негативний вплив на виборців у короткотривалій перспективі, або ж здійснюють такий вплив на доволі малу групу виборців. Також варто відзначити, що якщо непопулярні реформи реалізуються всіма урядами, то до «нейтральних» реформ більш схильні політичні актори лівого ідеологічного спектру.

 Література / Джерела  

  1. Bonoli G., Powell M. Social Democratic Party Policies in Contemporary Europe., Routledge, London, 2004. – p. 4-7
  2. New Politics of Welfare State, the / Paul Pierson (eds.). – Oxford, 2001. – p.18
  3. Vis B. Politics of Risk-taking. Welfare State Reforms in Advanced Democracies / Barbara Vis. – Amsterdam: Amsterdam University Press, 2010. – p. 17
  4. Scharpf F.W., & V.A. Schmidt (eds.), Welfare and Work in the Open Economy: Diverse Responses to Common Challenges in Twelve Countries, Vol. II, p. 129
  5. Гальперин В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Микроэкономика. В 2-х томах. Институт “Экономическая школа”, Санкт-Петербург, 2004. – c.460
  6. Ross F. Beyond Left and Right: The New Partisan Politics of Welfare. Governance: An International Journal of Policy and Administration, 13 (2), p. 157
  7. Armingeon K, & Giger N. Conditional Punishment: A Comparative Analysis of the Electoral Consequences of Welfare State Retrenchment in OECD Nations, 1980-2003. West European Politics, 31 (3), 2008. –  558-580 p.