Харченко О. Сутність та основні типи реформ соціальної держави / Харченко Олексій // Шевченківська весна, матеріали Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. К.: Логос, 2013. – Вип. ІХ, ч.2 – С. 408-411
Як зауважує М.Пауелл, за довгий період функціонування, соціальна держава перебувала в кризі, під загрозою, у перехідному стані, реконструкції, реформування, відкату, трансформації і навіть демонтажу [1]. Проте, не зважаючи на тривалий час функціонування соціальної держави, досить існує проблема не лише теоретичного визначення реформування соціальної держави, але й практичної реалізації даних реформ і підходів до їх оцінок.
Політика «скорочення» соціальної держави відрізняється від політики «розширення» [2]. Політичні актори більше не можуть використовувати кредит довіри (claim credit), вдаючись до програм розвитку соціальної держави. Натомість вони потенційно будуть звинувачені виборцями за зменшення популярних програм соціального захисту. Політичні партії правого спектру більше не можуть застосовувати лозунги про скорочення необхідність «відкату» від соціальної держави, оскільки як ідеологічні супротивники, так і прибічники, встигли звикнути до соціальних програм. Також не набагато краща позиція у партій лівого спектру, оскільки їм необхідно реалізовувати економічно обґрунтовану політику «скорочення» соціальної держави, але разом із тим не віддалятися від своєї ідеологічної традиції, зокрема підтримки розвитку соціальної держави. Таким чином, політичні актори опиняються перед вибором – вдаватися до реформ, чи ні.
Варто зазначити, що політичні актори, які стоять перед подібним вибором опиняються в ризиковій ситуації, яка проявляється в можливій втраті електоральної підтримки. Враховуючи, що уряди – це основні політичні актори в соціальній державі та єдині інституціональні актори, які мають повноваження щодо проведення реформ, вони завжди мають вирішувати питання: піти на ризик чи утриматися від них. Крім того, необхідно враховувати, що популярність реформ залежить від їх можливого ефекту на виборців.
Автори, які розглядають питання реформування соціальної держави, як правило зосереджують свою увагу здебільшого на непопулярних реформах, які ототожнюються з політикою «скорочення» соціальної держави [3]. Уряди опиняються у складній ситуації, коли їм доводиться обирати непопулярні реформи у часи «жорсткої економії» (austerity measures), вони фактично «затиснуті між Сцилою невмілого економічного управління та Харибдою демонтажу соціальної держави» [4].
Оскільки урядова політика безпосередньо вливає на всіх виборців, а уряди – залежать від електоральної поведінки громадян, для виявлення такого впливу скористаємося теоремою медіанного виборця. Модель медіанного виборця, що описує момент електоральної рівноваги, дозволяє виявити ефект, який здійснює реформування соціальної держави на виборців, та спричиняє зміну вподобань виборців у порівнянні з їх попереднім вибором. Отже, враховуючи, що медіанний виборець – це такий виборець, по відношенню до уподобань якого, половина решти виборців віддає перевагу меншому значенню, а інша половина – більше значення тої величини, яка визначається шляхом голосування [5]. У нашому випадку, такою величиною виступає перерозподіл видатків бюджету на програми соціального захисту та забезпечення.
Таким чином, непопулярні реформи – це ті зміни в урядовій політиці, які негативно впливають на підтримку уряду медіанним виборцем. Подібні реформи зазвичай розуміються як отримання втрат виборцем, без наявності зрозумілих, чітких та короткострокових переваг [6]. Наприклад, введення більш жорстких вимог отримання соціальної допомоги внаслідок збільшення рівня інфляції, а також індексація допомоги з урахуванням рівня інфляції, а не заробітної плати. Загалом, це ті реформи, які, як правило, застосовуються у межах політики «жорсткої економії» (austerity measures) – підвищення пенсійного віку, зменшення послуг, які надаються в межах програми соціального медичного страхування та інші. У свою чергу, «нейтральні» реформи, навпаки, це ті зміни в урядовій політиці, які здійснюють а ні позитивний, а ні негативний вплив на медіанного виборця. Прикладом таких реформ може бути політика «активації» – збільшення витрат на політику активного ринку праці (active labour market policies – ALMPs), яка має лише прямий вплив на відносно малу групу виборців (здебільшого, на безробітних), і, як наслідок, майже не впливає на медіанного виборця. Крім того, політика активного ринку праці має широку підтримку, оскільки більшість виборців віддають перевагу активним соціальним програмам.
Враховуючи, що політика активного ринку праці досить популярна, її можна було б віднести до популярних реформ. Проте, не зважаючи на те, що медіанні виборці швидше погоджуються, що безробітні мають отримати час та можливість покращити свої здібності та отримати нові знання замість отримання соціальної допомоги; вони також швидше погоджуються, що політика урядів має бути направлена на швидке отримання роботи безробітними, навіть якщо вона не досить гарна за їх попередню.
Отже, можемо зробити висновок, що «нейтральні» реформи – не тотожні популярним реформам, оскільки останні спричиняють позитивний ефект на велику групу виборців, у тому числі медіанних, що дуже складно досягається у випадку реалізації політики «скорочення» соціальної держави (welfare state retrenchment).
Раніше вважалося, що уряди вдаються до реалізації непопулярних реформ лише у випадках, коли обставини (інституціональна конфігурація) дозволяє це зробити. Такий підхід ґрунтується на припущенні, що непопулярні реформа соціальної держави мають більший ризик, ніж утримання від реформ. У свою чергу, щоб перевірити дане припущення, з’ясуємо сутність політичного ризику. Ми визначаємо політичний ризик як можливість настання події (електоральних втрат) у разі здійснення відповідної дії (реформ) та настання негативних наслідків (втрата влади, заміщення в уряді). Оскільки обидві можливості та їх вплив досить високі – реформування соціальної держави можна визначити як ризиковану.
Проте, як засвідчують останні дослідження, багато урядів уникають негативних електоральних наслідків за скорочення програм соціальної підтримки [7]. Автори доводять, що виборці негативно ставилися до урядових партій лише у випадку, якщо предметом реформування були найбільш відчутні та важливі питання, що ставали основним об’єктом політичної кампанії. Але варто звернути увагу, що оскільки урядові партії не можуть передбачити, чи стане проблематика соціальних програм визначальним предметом політичної кампанії, ризик впровадження реформ соціальної держави також лишається високим.
Існує два чинники, що підсилюють ризик непопулярних реформ. Перший – відсутність соціально-економічного поліпшення внаслідок реалізації реформ. Варто зазначити, що економіста сумніваються, що уряди капіталістичних країн спроможні контролювати економіку країн. Таким чином, якщо уряди впроваджують непопулярні реформи, які не приносять економічного результату (наприклад, зниження рівня безробіття), вони можуть бути звинувачені виборцями не лише за реалізацію непопулярних заходів, але й за те, що не змогли вплинути на соціально-економічне становище країни. Другий чинник – це негативне упередження виборців (negativity bias). Як наслідок, виборці більш чутливі до того, який ефект від урядових програм вони відчули, ніж до того, що було зроблено для них. Негативне упередження передбачає, що якщо реформи призводять до прийнятних соціально-економічних наслідків, уряди можуть бути негативно оцінку виборцями за реалізацію непопулярних заходів. На противагу цьому, електоральна підтримка за успішну реалізацію соціально-економічних перетворень залишається низькою.
У результаті, політичні партії, які претендують на формування урядів швидше будуть уникати впровадження непопулярних реформ соціальної держави, чи вдаватися до тактик уникнення негативних політичних наслідків (blame avoidance). Деякі з цих стратегій передбачають усунення від прийняття політичних рішень, переносячи відповідальність за наслідки впровадження реформ місцеві органи влади (наприклад, за скорочення програми соціальної допомоги). Проте, навіть якщо політичним акторам вдається уникнути відповідальності за впровадження реформи соціальної держави, вони мають подолати інституціональні складнощі, щоб реалізувати реформу.
Але як засвідчують дослідження, впроваджені не впливають кардинально на характер соціальної держави. Відтак, якщо реформи відбуваються у межах одного типу соціальної держави, наприклад, ліберальної моделі, то більшість реформ не будуть направлені на зміну даної моделі. Лише в окремих випадках можна вести мову про радикальну зміну ідеального типу соціальної держави.
Необхідно також звернути увагу, що непопулярні реформи реалізовують урядові партії, не залежно від належності до ідеологічного спектру. Проте, як свідчать останні дослідження, урядові партії вдаються до «нейтральних» реформ лише у випадках поліпшення соціально-економічної ситуації, або зміцнення електоральних позицій партії. Крім того, політичні партії лівого спектру більш схильні до реалізації «нейтральних» реформ.
Отже, на сучасному етапі розвитку соціальної держави можна стверджувати, що політичні актори реалізовують реформи двох типів – непопулярні та «нейтральні». Непопулярні реформи це ті, наслідки реалізації яких або негативно впливають безпосередньо на виборців, або не спричиняють поліпшення соціально-економічної ситуації. У свою чергу, «нейтральні» реформи – не здійснюють негативний вплив на виборців у короткотривалій перспективі, або ж здійснюють такий вплив на доволі малу групу виборців. Також варто відзначити, що якщо непопулярні реформи реалізуються всіма урядами, то до «нейтральних» реформ більш схильні політичні актори лівого ідеологічного спектру.
Література / Джерела
- Bonoli G., Powell M. Social Democratic Party Policies in Contemporary Europe., Routledge, London, 2004. – p. 4-7
- New Politics of Welfare State, the / Paul Pierson (eds.). – Oxford, 2001. – p.18
- Vis B. Politics of Risk-taking. Welfare State Reforms in Advanced Democracies / Barbara Vis. – Amsterdam: Amsterdam University Press, 2010. – p. 17
- Scharpf F.W., & V.A. Schmidt (eds.), Welfare and Work in the Open Economy: Diverse Responses to Common Challenges in Twelve Countries, Vol. II, p. 129
- Гальперин В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Микроэкономика. В 2-х томах. Институт “Экономическая школа”, Санкт-Петербург, 2004. – c.460
- Ross F. Beyond Left and Right: The New Partisan Politics of Welfare. Governance: An International Journal of Policy and Administration, 13 (2), p. 157
- Armingeon K, & Giger N. Conditional Punishment: A Comparative Analysis of the Electoral Consequences of Welfare State Retrenchment in OECD Nations, 1980-2003. West European Politics, 31 (3), 2008. – 558-580 p.
