Зараз існує багато навчальних закладів, багато шкіл, які пропонують “стати крутим політологом”.

Маючи певний досвід, єдине що я можу сказати – тепер знаю, які знання варто отримати політологам.

На жаль, я ще не зустрічав навчальну програму, де б доволі докладно і практично-орієнтовано розкривалися б нижче наведені проблеми. Якщо ви таку знаєте, або схожу, в  Україні – скажіть, буду вдячний (внизу посилання для коментарів). Дякую!

І власне, короткий опис такої школи

На моє переконання школа політичних студій має враховувати наступні блоки:

sociol.unimi.it

Чому саме політична філософія?

Політична філософія розглядає суть політичних явищ і процесів, ідеологічну складову. Тобто, саме політична філософія відповідає на питання: навіщо потрібне політика, навіщу суспільству держава, якою має бути держава, які задачі вона має виконувати. В узагальненому вигляді, політична філософія досліджує ідеологію, як те, що об’єднує відповіді на питання щодо: держави та її ролі в суспільстві, політичних відносин у суспільстві, мети розвитку суспільства тощо.

Отже, політична філософія – це ключ до розуміння що відбувається в житті суспільства, де проблеми і які є можливості на них відповісти. Політфілософія – відповідає на питання: якою має бути суспільна організація та куди з такою політичною організацією суспільства можна прийти в майбутньому.

Чому саме політична економія?

Для того, щоб побудувати успішне суспільство, воно має відповісти на питання, яким чином має бути організована праця, джерела доходів, яким чином вони мають розподілятися в межах суспільства, щоб таке політичне суспільство (умовно, держава) була стійкою та успішною.

Саме на ці питання і відповідає політична економія:

1) який рівень соціально-економічного достатку є бажаний;

2) за якої суспільної організації він може бути досягнутий;

3) якою має бути економічна модель, щоб задовольнити потребу в такому рівні соціально-економічного достатку;

4) які чинники впливають на політико-економічну діяльність акторів, що зумовлюють вірогідність встановлення тієї чи іншої соціально-економічної моделі.

Простіше кажучи, політична економія відповідає на питання – якою має бути організація суспільства (модель), щоб вона була економічно ефективною.

Проблема сучасного українського (та й не тільки) суспільства полягає в тому, що економісти вираховують можливий добробут, виходячи з поточної ситуації – що ми можемо досягти, виходячи з того, що маємо. Але така постановка питання не може дати відповідь на питання – чи можливо мати кращий добробут за той, що маємо? На це питання як раз відповідає політична економія, ставлячи питання інакше: що потрібно зробити, щоб досягти бажаного добробуту.

Чому саме політична психологія / політична поведінка?

Знаючи природу політичної організації та взаємозв’язок між бажаним добробутом і економічною ефективністю, лишається питання: чи достатньо лише знання про ці речі, щоб створити подібну соціально-політичну організацію? Насправді – ні.

Адже те, якою буде політична організація суспільства визначається в першу чергу тим, яким чином люди роблять вибір на користь тієї чи іншої ідеї.

Яким чином робиться такий вибір, що на нього впливає, які наслідки цього вибору і покликана відповідати політична психологія разом із суміжними напрямами.

Чому саме політичний (нео-/новий)інституціоналізм?

Цей міждисциплінарний підхід відповідає на питання, які інститути в суспільстві існують та які задачі виконують, які соціальні зв’язки існують в суспільстві, як поводяться люди в них тощо. Тобто, які є об’єднання людей, чому саме такі, як вони між собою взаємодіють.

Чому саме політичний маркетинг?

Політичний маркетинг відповідає на питання – яким чином сформувати свою ідею політичної організації суспільства / вирішення конкретної проблеми, яким чином переконати людей, що саме ця версія є найкращим варіантом, отримати їх підтримку, якою має бути організаційна сторона кампанії тощо.

Політичний маркетинг відповідає за технологічний аспект політичної діяльності: створення політичного продукту, створення політичної організації, просування цього продукту та організації.

Формат:

3 зустрічі по кожній темі:

1) вступ – загальний огляд + рідер (мінімально необхідна література з проблематики);

2) Методологія аналізу / дослідження проблематики + приклади + рідер + завдання;

3) Захист завдань.

5 тем – 15-30 зустрічей (у залежності від обсягу викладу) + дослідницький проект разом з менторами школи.

Можна вільно використовувати, але обов’язково посилайтесь на цю сторінку – мені буде приємно 🙂 

Обговорити 

в Facebook

в Google+ 

Харченко О. Сутність та основні типи реформ соціальної держави / Харченко Олексій // Шевченківська весна, матеріали Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. К.: Логос, 2013. – Вип. ІХ, ч.2 – С. 408-411

Як зауважує М.Пауелл, за довгий період функціонування, соціальна держава перебувала в кризі, під загрозою, у перехідному стані, реконструкції, реформування, відкату, трансформації і навіть демонтажу [1]. Проте, не зважаючи на тривалий час функціонування соціальної держави, досить існує проблема не лише теоретичного визначення реформування соціальної держави, але й практичної реалізації даних реформ і підходів до їх оцінок.

Політика «скорочення» соціальної держави відрізняється від політики «розширення» [2]. Політичні актори більше не можуть використовувати кредит довіри (claim credit), вдаючись до програм розвитку соціальної держави. Натомість вони потенційно будуть звинувачені виборцями за зменшення популярних програм соціального захисту. Політичні партії правого спектру більше не можуть застосовувати лозунги про скорочення необхідність «відкату» від соціальної держави, оскільки як ідеологічні супротивники, так і прибічники, встигли звикнути до соціальних програм. Також не набагато краща позиція у партій лівого спектру, оскільки їм необхідно реалізовувати економічно обґрунтовану політику «скорочення» соціальної держави, але разом із тим не віддалятися від своєї ідеологічної традиції, зокрема підтримки розвитку соціальної держави. Таким чином, політичні актори опиняються перед вибором – вдаватися до реформ, чи ні.

Варто зазначити, що політичні актори, які стоять перед подібним вибором опиняються в ризиковій ситуації, яка проявляється в можливій втраті електоральної підтримки. Враховуючи, що уряди – це основні політичні актори в соціальній державі та єдині інституціональні актори, які мають повноваження щодо проведення реформ, вони завжди мають вирішувати питання: піти на ризик чи утриматися від них. Крім того, необхідно враховувати, що популярність реформ залежить від їх можливого ефекту на виборців.

Автори, які розглядають питання реформування соціальної держави, як правило зосереджують свою увагу здебільшого на непопулярних реформах, які ототожнюються з політикою «скорочення» соціальної держави [3]. Уряди опиняються у складній ситуації, коли їм доводиться обирати непопулярні реформи у часи «жорсткої економії» (austerity measures), вони фактично «затиснуті між Сцилою невмілого економічного управління та Харибдою демонтажу соціальної держави» [4].

Оскільки урядова політика безпосередньо вливає на всіх виборців, а уряди – залежать від електоральної поведінки громадян, для виявлення такого впливу скористаємося теоремою медіанного виборця. Модель медіанного виборця, що описує момент електоральної рівноваги, дозволяє виявити ефект, який здійснює реформування соціальної держави на виборців, та спричиняє зміну вподобань виборців у порівнянні з їх попереднім вибором. Отже, враховуючи, що медіанний виборець – це такий виборець, по відношенню до уподобань якого, половина решти виборців віддає перевагу меншому значенню, а інша половина – більше значення тої величини, яка визначається шляхом голосування [5]. У нашому випадку, такою величиною виступає перерозподіл видатків бюджету на програми соціального захисту та забезпечення.

Таким чином, непопулярні реформи – це ті зміни в урядовій політиці, які негативно впливають на підтримку уряду медіанним виборцем. Подібні реформи зазвичай розуміються як отримання втрат виборцем, без наявності зрозумілих, чітких та короткострокових переваг [6]. Наприклад, введення більш жорстких вимог отримання соціальної допомоги внаслідок збільшення рівня інфляції, а також індексація допомоги з урахуванням рівня інфляції, а не заробітної плати. Загалом, це ті реформи, які, як правило, застосовуються у межах політики «жорсткої економії» (austerity measures) – підвищення пенсійного віку, зменшення послуг, які надаються в межах програми соціального медичного страхування та інші. У свою чергу, «нейтральні» реформи, навпаки, це ті зміни в урядовій політиці, які здійснюють а ні позитивний, а ні негативний вплив на медіанного виборця. Прикладом таких реформ може бути політика «активації» – збільшення витрат на політику активного ринку праці (active labour market policies – ALMPs), яка має лише прямий вплив на відносно малу групу виборців (здебільшого, на безробітних), і, як наслідок, майже не впливає на медіанного виборця. Крім того, політика активного ринку праці має широку підтримку, оскільки більшість виборців віддають перевагу активним соціальним програмам.

Враховуючи, що політика активного ринку праці досить популярна, її можна було б віднести до популярних реформ. Проте, не зважаючи на те, що медіанні виборці швидше погоджуються, що безробітні мають отримати час та можливість покращити свої здібності та отримати нові знання замість отримання соціальної допомоги; вони також швидше погоджуються, що політика урядів має бути направлена на швидке отримання роботи безробітними, навіть якщо вона не досить гарна за їх попередню.

Отже, можемо зробити висновок, що «нейтральні» реформи – не тотожні популярним реформам, оскільки останні спричиняють позитивний ефект на велику групу виборців, у тому числі медіанних, що дуже складно досягається у випадку реалізації політики «скорочення» соціальної держави (welfare state retrenchment).

Раніше вважалося, що уряди вдаються до реалізації непопулярних реформ лише у випадках, коли обставини (інституціональна конфігурація) дозволяє це зробити. Такий підхід ґрунтується на припущенні, що непопулярні реформа соціальної держави мають більший ризик, ніж утримання від реформ. У свою чергу, щоб перевірити дане припущення, з’ясуємо сутність політичного ризику. Ми визначаємо політичний ризик як можливість настання події (електоральних втрат) у разі здійснення відповідної дії (реформ) та настання негативних наслідків (втрата влади, заміщення в уряді). Оскільки обидві можливості та їх вплив досить високі – реформування соціальної держави можна визначити як ризиковану.

Проте, як засвідчують останні дослідження, багато урядів уникають негативних електоральних наслідків за скорочення програм соціальної підтримки [7]. Автори доводять, що виборці негативно ставилися до урядових партій лише у випадку, якщо предметом реформування були найбільш відчутні та важливі питання, що ставали основним об’єктом політичної кампанії. Але варто звернути увагу, що оскільки урядові партії не можуть передбачити, чи стане проблематика соціальних програм визначальним предметом політичної кампанії, ризик впровадження реформ соціальної держави також лишається високим.

Існує два чинники, що підсилюють ризик непопулярних реформ. Перший – відсутність соціально-економічного поліпшення внаслідок реалізації реформ. Варто зазначити, що економіста сумніваються, що уряди капіталістичних країн спроможні контролювати економіку країн. Таким чином, якщо уряди впроваджують непопулярні реформи, які не приносять економічного результату (наприклад, зниження рівня безробіття), вони можуть бути звинувачені виборцями не лише за реалізацію непопулярних заходів, але й за те, що не змогли вплинути на соціально-економічне становище країни. Другий чинник – це негативне упередження виборців (negativity bias). Як наслідок, виборці більш чутливі до того, який ефект від урядових програм вони відчули, ніж до того, що було зроблено для них. Негативне упередження передбачає, що якщо реформи призводять до прийнятних соціально-економічних наслідків, уряди можуть бути негативно оцінку виборцями за реалізацію непопулярних заходів. На противагу цьому, електоральна підтримка за успішну реалізацію соціально-економічних перетворень залишається низькою.

У результаті, політичні партії, які претендують на формування урядів швидше будуть уникати впровадження непопулярних реформ соціальної держави, чи вдаватися до тактик уникнення негативних політичних наслідків (blame avoidance). Деякі з цих стратегій передбачають усунення від прийняття політичних рішень, переносячи відповідальність за наслідки впровадження реформ місцеві органи влади (наприклад, за скорочення програми соціальної допомоги). Проте, навіть якщо політичним акторам вдається уникнути відповідальності за впровадження реформи соціальної держави, вони мають подолати інституціональні складнощі, щоб реалізувати реформу.

Але як засвідчують дослідження, впроваджені не впливають кардинально на характер соціальної держави. Відтак, якщо реформи відбуваються у межах одного типу соціальної держави, наприклад, ліберальної моделі, то більшість реформ не будуть направлені на зміну даної моделі. Лише в окремих випадках можна вести мову про радикальну зміну ідеального типу соціальної держави.

Необхідно також звернути увагу, що непопулярні реформи реалізовують урядові партії, не залежно від належності до ідеологічного спектру. Проте, як свідчать останні дослідження, урядові партії вдаються до «нейтральних» реформ лише у випадках поліпшення соціально-економічної ситуації, або зміцнення електоральних позицій партії. Крім того, політичні партії лівого спектру більш схильні до реалізації «нейтральних» реформ.

Отже, на сучасному етапі розвитку соціальної держави можна стверджувати, що політичні актори реалізовують реформи двох типів – непопулярні та «нейтральні». Непопулярні реформи це ті, наслідки реалізації яких або негативно впливають безпосередньо на виборців, або не спричиняють поліпшення соціально-економічної ситуації. У свою чергу, «нейтральні» реформи – не здійснюють негативний вплив на виборців у короткотривалій перспективі, або ж здійснюють такий вплив на доволі малу групу виборців. Також варто відзначити, що якщо непопулярні реформи реалізуються всіма урядами, то до «нейтральних» реформ більш схильні політичні актори лівого ідеологічного спектру.

 Література / Джерела  

1. Bonoli G., Powell M. Social Democratic Party Policies in Contemporary Europe., Routledge, London, 2004. – p. 4-7
2. New Politics of Welfare State, the / Paul Pierson (eds.). – Oxford, 2001. – p.18
3. Vis B. Politics of Risk-taking. Welfare State Reforms in Advanced Democracies / Barbara Vis. – Amsterdam: Amsterdam University Press, 2010. – p. 17
4. Scharpf F.W., & V.A. Schmidt (eds.), Welfare and Work in the Open Economy: Diverse Responses to Common Challenges in Twelve Countries, Vol. II, p. 129
5. Гальперин В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Микроэкономика. В 2-х томах. Институт “Экономическая школа”, Санкт-Петербург, 2004. – c.460
6. Ross F. Beyond Left and Right: The New Partisan Politics of Welfare. Governance: An International Journal of Policy and Administration, 13 (2), p. 157
7. Armingeon K, & Giger N. Conditional Punishment: A Comparative Analysis of the Electoral Consequences of Welfare State Retrenchment in OECD Nations, 1980-2003. West European Politics, 31 (3), 2008. –  558-580 p.

Не зважаючи на довгий період становлення концепції соціальної держави, а також не менше значний період функціонування соціальної держави як практичної реальності, на сьогоднішній день не існує єдиного загальноприйнятого бачення принципів соціальної держави. Варто також зазначити, що паралельне вживання таких понять як «соціальна держава» (social state), «держава добробуту» (welfare state), «економіка добробуту», «капіталізм добробуту» ускладнює аналіз даного феномену. Таким чином, твердження про те, що «соціальність» – це ознака всіх сучасних держав, вимагає уточнити термінологічний апарат соціальної держави [Волгин Н.А. Социальное государство: Учеб. / Н.А.Волгин, Н.Н.Гриценко, Ф.И.Шарков. – М.: Дашков и К, 2003. –с.10].

Так, одним із найбільш суперечливих елементів теорії соціальної держави можна вважати принципи її функціонування. Необхідно зауважити, що поряд із великою кількістю робіт, в яких розглядаються сутність та ознаки, положення про принципи функціонування соціальної держави залишається мало дослідженим [Якубенко В. Принципи соціальної держави / В. Якубенко // Право України. – 2002. – № 6. – с. 34-35]. Крім того, в процесі становлення соціальної держави відбувся розрив між теоретичними та емпіричними дослідженнями. Таким чином, соціальна держава почала розглядатися або як теоретична модель, або як реалізовані національні моделі [Korpi W. New Politics and Class Politics in Context of Austerity and Globaliztion: Welfare State Regress in 18 Countries, 1975-95 / Walter Korpi, Joakim Palme // American Political Science Review. – 2003. – Vol. 97, No.3. – p. 425].

Проте, сучасні кризові процеси вимагають критичного переосмислення функціонування соціальної держави. Особливо це стосується принципів соціальної держави, як її базових елементів. Так, огляд наукових праць дозволяє зробити висновок, що говорячи про принципи соціальної держави мова йде про: 1) загальні принципи концепції соціальної держави; 2) принципи функціонування конкретних моделей соціальної держави.[Роик В.Д. Социальная модель государства: опыт стран Европы и выбор современной России / В. Д. Роик // Государственная власть и местное самоуправление. – 2006. – N 10. – С. 29].

Варто звернути увагу, що визначаючи соціальну державу, науковці зазначають, що соціальна держава перебуває у тісному зв’язку з соціальною політикою. Проте, якщо узагальнити наявну літературу щодо даного питання, можна дійти висновку, що принципи соціальної держави – це засадничі ідеї існування соціальної держави, які виражають найважливіші закономірності та підвалини такого типу держави; відрізняються універсальністю, вищою імперативністю й загально значимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови (як орієнтири) і зміцнення соціальної держави. Отже, принципи соціальної держави, є ширшим поняттям щодо принципів соціальної політики, оскільки враховують політичний, економічний та правовий аспект її функціонування. У той час як соціальна політика спрямована на вирішення питань у різних сферах соціальних відносин [Туленков В.М. Соціальна політика в Україні: Навч.-метод. розробка / В.М. Туленков. – К.: ІПК ДСЗУ, 2010. – с. 17-18].

Досліджуючи принципи соціальної держави, науковці намагаються виокремити їх або відповідно до певного підходу, або відповідно до конкретних моделей. Також часто під час виокремлення принципів соціальної держави береться за основу лише один критерій (політичний, економічний чи юридичний), що ускладнює дослідження соціальної держави.

Оскільки соціальна держава є комплексним явищем, властиві їй принципи можна поділити на загальносоціальні (демократизму, гуманізму, соціальної спрямованості держави тощо), політичні (демократичний характер процедури формування органів державної влади, розвинутість органів місцевого самоврядування, підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, демократизм та лібералізм державної влади, її  відкритість для громадян та суспільства), економічні (рівновага між ринком та плануванням, між  економічною ефективністю та соціальною справедливістю; а також захист конкуренції з боку держави, обмеження монополізму, «прозора» приватизація, рівний доступ до кредитів для розвитку бізнесу, захист вітчизняного виробника від транснаціональних корпорацій), юридичні; принципи побудови та функціонування. До останніх, зокрема належать: принцип соціальної справедливості, принцип солідаризму, принцип соціальних зобов’язань, принцип субсидіарності, принцип рівних можливостей, а також принцип реальності соціальних прав. [Яковюк І.В. Про обсяг поняття «соціальна держава» (на основі порівняльного аналізу моделей ФРН і України) / І.В. Яковюк // Право України. – 1998. – № 11. – С. 27].

Проте, розглядаючи моделі соціальної держави, можна дійти висновку, що вони враховують не всі вище зазначені принципи. Наприклад, корпоративна модель ґрунтується на засадах: 1) субсидіарності, 2) рівних можливостей, 3) соціальної справедливості. Ліберальна модель визнає базовими такі принципи як: 1) субсидіарність, 2) соціальна справедливість, 3) реальність соціальних прав. А соціал-демократична модель заснована на принципах: 1) соціальної справедливості, 2) соціальної рівності, 3) солідаризму, 4) соціальних зобов’язань, 5) реальності соціальних прав.

Отже, можна зробити висновок, що принципи соціальної держави виступають базовими ознаками даного типу держави, а також визначають її функціональну наповненість. Проте, жоден із принципів соціальної держави, попри їх універсальний характер, не може виступати у якості достатньої підстави для визначення соціального характеру функціонування держави. З іншого боку, система принципів соціальної держави не є простою сумою базових засад функціонування окремих моделей такого типу держави.

19 листопада, у знаковий для України час, ми презентували свій колективний проект “Україна на Великому Кордоні. Цивілізаційний вибір”. 2004 рік став поворотним у багатьох планах для України. Саме тоді, вперше протягом 80 років, відкрито постав дискурс про цивілізаційну належність України.

Цивілізаційна належність – це не стільки проект, скільки екзистенційне проживання цінностей. Особливе положення України в світовому просторі з однієї сторони відкриває безліч можливостей, а з іншої вимагає розцінювати їх як виклики. Відтак, ціннісний вибір постає не лише як проекція майбутнього, а є пов’язаним як з минулим, так і теперішнім.

Сьогодні Україна знову опинилася як і 7 років тому перед цивілізаційним вибором. Але для того, щоб його зробити необхідно з’ясувати контекст, який зумовлює екзистенційну ситуацію, її горизонт. Таким чином, пережиття попереднього досвіду дозволяє як відмежуватися від стереотипів сучасності, так  і знайти можливості майбутнього.

Пропоноване дослідження “Україна на Великому Кордоні. Цивілізаційний вибір” (2004), яке відповідає на частину питань, та, сподіваюся, стане корисним для наступного вибору.

Дослідження доступне за посиланням  “Україна на Великому Кордоні. Цивілізаційний вибір” (укр).