Поняття Великого Кордону сприймають у нас з недовір’ям, воно існує поза межами досліджуваної проблематики і рідко потрапляє на сторінки наукової преси.

Що ж таке Великий Кордон між культурами Заходу і не-Заходу?

Феномен особливого кордонного чи прикордонного життя було встановлено і всебічно вивчено на північноамериканському матеріалі. Опрацювання проблеми пов’язане з іменем американського історика Ф.- Дж. Тарнера. Американський кордон – це кордон європейської колонізації Північної Америки, який рухається зі сходу на захід. Великий Кордон, прокладений через цілий світ, – це кордон експансії європейців, яка поступово поширюється, починаючи з кін. ХV ст.. до наших часів.

Досліджуючи праці відомих науковців (Ярослава Дашкевича та Сергія Лепявка), присвячені цій темі, ми дійшли висновку, що Великий Кордон (Я.Дашкевич) це є те саме, що й степовий кордон (С.Лепявко). На нашу думку, внаслідок історичного розвитку суспільства, й було сформовано Великий Кордон – буферну зону між Західною-християнською та Східною-мусульманською цивілізаціями, що органічно поєдналося в ідеї про культурну мужу, межу між Заходом і Сходом (ця проблема відображена, зокрема у працях польських еміграційних істориків О.Галецького, Г.Шашкевича).

Не підлягає сумніву, що через територію України в минулому проходила, та ще й досі проходить кілька важливих природних і антропогенних кордонів:

• біологічний (екологічний) – між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу;
• гідрографічний – Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів;
• соціально-економічний – між козівництвом і осілістю;
• етноконфесійний – між слов’янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами;
• етнокультурний – між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу.

По території Україні проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також Великий Кордон, котрий як вже було згадано вище, прокладають по цілій земній кулі. Сама назва “Україна”, яка замінила стародавню “Русь”, не що інше, як втілення Великого Кордону. Доречно згадати, що розташований у серці сучасної України Київ був протягом багатьох століть прикордонним містом Великого Кордону, містом на межі степу, про що не однократно зазначає С.Лепявко: “Нерозривна єдність історії Європи в XV-XVIII ст. у сфері політичній найяскравіше проявилась у такому визначальному явищі, як протистояння християнської і мусульманської цивілізацій. Лінія Великого Кордону розірвала навпіл Балканський півострів, захопила все Середземномор’я з його численними островами аж до Іспанії та Марокко, а на сході – в Північному Причорномор’ї – наклалася на степовий кордон. Прилеглі до нього території являли собою, за визначенням західних дослідників, широку смугу “земель на кордоні”, “країн на кордоні”.

Для українських істориків Схід – це завжди Візантія або Московія (явне перенесення європоцентричного стереотипу на український грунт), Північ та Південь – відсутні. Ототожнюючи Схід з територією поширення культур і цивілізації Азії, ми розуміємо під ним все те, що було на схід та південний схід від України.

Крайній східний фланг боротьби європейських держав з мусульманським світом займало Велике князівство Московське (царство). Головною особливістю цієї ділянки Великого Кордону Європи полягала в тому, що Москва прямо контактувала тільки з татарськими державними утвореннями. Татари репрезентували собою також споконвічний степовий Великий Кордон, який дістався в спадок Московській державі, так само, як і Великому князівству Литовському, ще від Русі Київської.

Для середньовічної України прикордонна територія – це степи Право- і Лівобережжя; гінтерланд – західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща як репрезентанти Заходу. Для того боку кордону гінтерланд – це, відповідно, Крим, Причорномор’я, а далі Мала Азія як носії культур і цивілізацій Сходу. Логічним наслідком такого підходу буде ставлення до найближчих до Великого Кордону культур як до периферійних відносно глибинних центрів цивілізацій Європи та Азії.

Кордон – це бар’єр між Руссю, пізніше Росією, і Сходом, до того ж Сходом не тільки мусульманським, але також християнським передньоазійським.

Кордон – це суспільна і культурна історія Росії та всієї Східної Європи майже тільки з позиції впливу Сходу, починаючи від впливу скіфського, а кінчаючи тюркським (Г. Вернадський свого часу запропонував вважати Русь не східною окраїною Європи, а західною окраїною Азії).

Великий Кордон середньовічної України не був кордоном у політично-адміністративному розумінні.Степовий кордон на Україні (як ми зауважили вище, це одне й те саме, що й Великий Кордон) – це дві зони реального політичного і воєнного впливу, слідом за якими, а деколи і попереду яких “просувалося” народногосподарське використання територій, часто навіть всупереч бажанням політичної влади. Ці зони впливу тільки з сер. XVII ст. Почали оформлятися у вигляді юридичних кордонів, щоб остаточно стабілізуватися наприкінці XVIII ст., коли Росія вийшла на береги Чорного моря. Великий Кордон, припинивши своє існування (нагадаємо, внаслідок яких подій це відбулося: 1783 року ліквідація Кримського ханства та Ясської умови 1791 року) політично, зберігся однак, ще майже пвтора століття в матеріальній иа духовній культурі етносів Причорномор’я.

ВИСНОВКИ

1. Великий Кордон, без сумніву, був кордоном в етноконфесійному та етнолінгвістичному планах, але його контури постійно розмивалися як з одного, так і з іншого боку. Нерооникливого бар’єру не було. Переміщення кордону то на Південь, то на Північ свідчать про те, що кордон не був спокійним. Це був кордон у вогні. Здавалося, що кордон горів завжди, викликаючи непримиренні протиріччя, постійну ворожнечу, потік взаємних обвинувачень, які не припинялися. Постійних крутіж відплатних дій.
2. Незважаючи на тривалі воєнні пожежі, Великий Кордон не був герметичним бар’єром, що перешкоджав би утворенню політично-воєнних союзів.
3. Немає підстави протиставлять осілість і козівництво в приграничних зонах Великого Кордону: вони не протидіяли одне одному, а взаємно доповнювалися. Бар’єра небуло. Елементи Сходу і Заходу контрастно чергувалися з обох сторін Великого Кордону.
4. На всьому протязі Великого християнсько-мусульманського прикордоння Європи турки і татари створили зону постійної конфронтації і військової напруги, яка існувала протягом кількох сторіч, що в значній мірі визначало долю усіх “народів на кордоні”.
5. Українські землі були найменш захищеною ділянкою християнського прикордоння Європи, внаслідок занедбанням урядами держав-метрополій справи їх оборони. Таким чином, це призвело до проникнення різних етнокультурних елементів у культурний процес України, що, в свою чергу, призвело до розрізненню суспільства та його пасивізації з одного боку, а з іншого – створення своїх нацонаьних збройних сил та зародження власних державницьких ідей, провідною з яких на той час була оборона власних етнічних територій від етнокультурного змішування.У ролі цих збройних сил виступило українське козацтво.
6. Для європейського суспільства вони були нетрадиційними, але довгий час лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства, що підтверджує західні тенденції у розвитку українського суспільства (вже у той час), яке противилося нав’язуванню йому східних цінностей.
7. Здається погляд на Великий Кордон як своєрідний санітарний бар’єр, відпадає остаточно. Великий Кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне Сходу, буз спротиву сприймали на Заході і навпаки (це, зокрема стосувалося релігійних ідей). Але сприймали багато. На думку Я.Дашкевича, західні цивілізації сприймали більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації – Заходу. На думку вченого це пояснюється більшою гнучкістюі меншим консерватизмом Заходу, з іншого боку набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий Кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного (етноцивілізаційного) обміну. Границі не лише роз’єднували народи, але й об’єднували їх – принаймні так було в минулому. 

листопад, 2004